Підтримати
«Я вперше брав участь у форумі військових письменників. Після трьох років окупації, проведених в Олешках, я, відверто кажучи, взагалі забув, що такі події існують, що їх хтось ще проводить», — говорить Валерій Галадим.
11 квітня 2025 року Валерію Галадиму та його дружині Людмилі вдалося виїхати з окупованих Олешок без російських паспортів — вони їх не отримували принципово. Дорога на підконтрольну Україні територію була важкою. Позаду — три роки і півтора місяця окупації: постійна загроза, переховування і пережиті тортури. Їхнє перебування в окупації було тим страшнішим, що Валерій сам воював з 2015-го, а зараз на фронті двоє з їхніх п’яти дітей: син і донька.
А вже через місяць після того, як Валерію вдалося вирватися з окупації, 8 травня 2025 року, він узяв участь у VII Всеукраїнському форумі військових письменників у Львові. Ще перебуваючи на Херсонщині, пан Валерій дізнався про конкурс імені побратима Василя Паламарчука — земляка, з яким був близький ще з 2015-го. Тоді він попросив доньку надіслати на конкурс його книжку «Стріляний горобець».
«Після повернення я запитав, як просуваються справи. І з’ясувалося: фінал конкурсу відбудеться у Львові вже на початку травня — разом із письменницьким форумом. Я став призером — отримав спеціальну премію від родини Паламарчуків. Для мене це хвилююче й дуже приємно», — пояснює пан Валерій.
Сам форум, каже він, став ковтком свіжого повітря після тривалої задухи в окупації. Між собою обговорювали долю країни, майбутнє. Всі вірять: перемога буде. Так і буде. Але коли? Якою ціною? Якими зусиллями?
«Коли я повернувся з окупації, мені здавалося, що тут усі знають, які жахи творяться на окупованих ворогом українських територіях. Що розуміють, як там. Але ні. Я сам ветеран, воював з 2015 року. Про той час написав книжку. Вона, може, вже не така актуальна, бо війна змінилася, стала ще жорсткішою. Але окупація… Окупація як була, так і залишилася страшною, нелюдською. І про це мають знати. Щоб більше людей розуміли, яка небезпека нависла над усією Україною», — наголошує він.
На жаль, вже не дивуєшся, коли чуєш: хто хотів, давно з окупації виїхав; патріотів там немає, а ті, хто залишився, — або колаборанти, або «ватніки» й пристосуванці. У ЗМІ досі бракує прямих свідчень про життя під окупацією. Навіть після того, як люди вириваються звідти, вони не завжди готові говорити — на окупованих територіях залишаються рідні, друзі, близькі. Але такі свідчення необхідні. Історія Валерія та його дружини — одна з них.
Вдома: життя до повномасштабної війни
«Народився я в Миколаївській області. Не можу сказати, що прокинувся як українець у 1990-х, — я завжди ним був. Але саме тоді почав формуватися як громадянин. І так само намагався виховати й своїх дітей — із гідністю, з розумінням, що ми живемо у своїй країні.
Помаранчева революція, Майдан. 2013-го я вже був немолодим чоловіком, але не міг стояти осторонь. Їздив у Київ і в листопаді, і в грудні, був на місцевих мітингах. Ми боролися за майбутнє. Не думали, що все завершиться так страшно — Крим, війна, окупація».
Коли Росія окупувала Крим, Валерій — офіцер запасу — пішов до військкомату.
«Мені було 55. Сказали: «Куди тобі вже?». Але я ходив, просив, переконував, наполягав. Нарешті восени направили на медкомісію. Кардіолог сумнівався, але підписав. Після Дебальцевого, у лютому 2015-го, мені зателефонували: «Готовий?» — «Так».
В інженерно-саперному підрозділі 28-ї окремої механізованої бригади Валерій прослужив 14 місяців, брав участь у боях під Мар’їнкою, Красногорівкою на Донеччині.
«Якось улітку потрапив під обстріл снайпера. Було припинення вогню — формальне, як завжди. А снайпер працював. Цей момент мене сильно вразив. Згодом я написав книжку, — і саме ця ситуація стала її основою. Вона багато змінила в мені — і в ставленні до війни, і до життя загалом. Після першої ротації — демобілізація. Але, як кажуть, війна не відпускає.
Пів року побув вдома і зрозумів, що не можу так. Писав навіть міністру оборони, бо мені вже було майже 58. І мене взяли. До 60 років знову був у ЗСУ. Служив, брав участь у бойових діях.
Мар’їнка, Новомихайлівка, Красногорівка, Невельське, потім Луганщина і знову Донеччина... Сьогодні всі ці місця — під окупацією. Згадую ці назви і всередині стискається. Ми тоді стояли, втрачали побратимів, але боролися за кожен крок. Було важко, але ми вірили — в себе, у країну».
2019-го, коли Валерієві виповнилося 60, він був змушений піти у відставку. До цього встиг отримати звання майора.
«Сказали: «Вибач, завтра 60 — до побачення». Але у душі я лишався військовим. Їздив на збори, тримав себе у формі. У грудні 2020-го в мене стався інфаркт. Війна таки не відпустила, от і накрило. Дочка врятувала: була вдома, викликала «швидку». А вже 2022-го — повномасштабне вторгнення. Війну ми з дружиною зустріли вдома — в Олешках, на вулиці Гвардійській. Дітей з нами не було, вони всі дорослі та давно жили в Херсоні».
«Пролунав гул вертольотів — я зрозумів: почалося»
За десять днів до повномасштабного вторгнення Валерій втратив маму. Її смерть була першим важким ударом. Наступним стала війна.
«24 лютого — над головами гул вертольотів. Дзвінок від знайомих: «Валерію, війна почалася!». Ворог, висадивши десант, одразу перерізав трасу Херсон—Крим у районі Антонівського мосту. Тобто вже з першого дня ми були в окупації.
Побіг до військкомату. А там уже 20–30 людей: ветерани, військові, цивільні. Всі розгублені. Зброї нема, кажуть: «Чекаємо з Херсона машину зі зброєю». Записався добровольцем. Трохи згодом зателефонували: «Зброї не буде — міст під вогневим контролем окупантів, відправлена машина розбита». Стало зрозуміло, що організувати миттєвий спротив не вдасться. Поступила команда: «Зняти форму і розійтися».
Валерій як ветеран і громадський діяч розумів, що він у перших списках для арештів. Діяв миттєво.
«Вкинули у машину все, що могло видати нас як патріотів, — форму, прапори, документи. Ми з дружиною залишили наш будинок і сховалися на той час уже в порожній маминій хаті».
Це врятувало їм життя. Уже за кілька днів окупанти почали полювання на проукраїнських активістів. Дехто перепливав річку на човнах, щоби вирватися. Хто зміг, виїхав і пішов у ЗСУ. Але більшість не встигли. Багато зниклих безвісти з того часу. Хтось досі в катівнях. Місто «закручували» повільно, але методично.
«Навіть український прапор ще висів певний час — майже до кінця березня. Я інколи, в коротких перервах від постійного переховування, ходив на нього дивитися. У це важко повірити зараз…
Окупація затягнулася на понад три роки. На початку — оманливо тиха. Пересічних жителів поки не чіпали, репресували лише патріотично налаштованих громадян, колишніх атовців, військових чи поліцейських. А вже потім — тотальна і агресивна. З перших днів росіяни кинулися грабувати промислові та сільськогосподарські підприємства. Вивозили все: автомобілі, меблі і техніку, обладнання і механізми, верстати, сировину і продукцію. Пізніше взялися за установи, магазини й помешкання людей, які виїхали. Вигрібали все. Розповіді про вкрадені унітази і собачі будки зовсім не вигадки…
Пам’ятаю, як з’явилися колаборанти. Вони формували нову «владу», пропонували російські документи, пенсії, виплати. Почалася хвиля депортацій — людей «заохочували» виїжджати до Криму чи Росії. Але більшість трималася. Коли провели той фейковий «референдум», це була просто показуха. Ніхто його не підтримав. А от після нього почали справжнє випалювання всього українського. Українська мова, книжка, символіка, гривня — усе почали системно знищувати. Розрахунки — тільки в рублях.
У 2022-му ще десь звучала українська мова, а у 2023-му — все, тільки російська. Деякі магазини ще працювали, люди жили надією, що скоро все зміниться.
Зима 2022–2023 років стала останньою відносно стабільною. У листопаді 2022-го, після звільнення Херсона, наші почали бити по ворогу прямо в місті. Колаборантська «влада» сховалася — втекла вглиб Херсонщини. Ми з дружиною змогли повернутися з маминого в свій дім. Жили, як могли. Я допомагав нашим: щось передавав, щось дізнавався, але вкрай обережно — небезпека лишалася. Мої діти і друзі — на фронті, я переживав за них, але сам тримався».
Після дамби: повна ізоляція і найважча зима
6 червня 2023 року, після підриву росіянами греблі Каховської ГЕС, життя на лівобережній частині окупованої Херсонщини змінилося назавжди. Найбільше постраждали Олешки.
«90 відсотків міста затопило. Деякі будинки пішли під воду на сім-вісім метрів. Мамину хату, як і сотні будівель, повінь зруйнувала вщент, залишилася лише купа будівельного сміття… Але нам пощастило: будинок стоїть на пагорбі, і саме тому у нас води майже не було.
Світло зникло, потім з’являлося через день. Але влітку 2023 року, коли ще трималася тепла погода, місцеві на це особливо й не зважали. Головне відновити побут після повені, якось пристосуватися, зібрати себе докупи. І жили надією, особливо коли чекали прориву ЗСУ на Запорізькому напрямку. Боже, які то були надії! Але не склалося. І потім була така тиша, така депресія…
Люди виживали як могли. Деякі місцеві мали генератори, тож виживали спільно, допомагаючи одне одному.
Як і у більшості місцевих жителів, росіяни забрали у мене автомобіль. Я заздалегідь зняв акумулятор — сподівався, що не заберуть. Але їх це не зупинило. Забрали разом із причепом, інструментами: «Дєд, тобі вже нічого не треба». Тоді мене ще не чіпали. А збережений акумулятор я носив до тих, у кого був генератор, і від нього заряджав телефон.
З вересня електрика зникла остаточно. Разом із нею — вода і тепло. А потім зникла і надія на визволення цього року. Наступ ЗСУ зупинився.
Спочатку світло ще намагалися підключити місцеві колишні працівники РЕМу — ті, що залишилися. Але з серпня — все. Всі ці роки, поки ми там залишалися, місто перетворилося на темряву. А потім прийшов і холод. Залишався лише газ. Але хіба газплитою будинок обігрієш?
Зима перетворила життя на виживання. Люди ходили вдома в куртках, шапках, чоботях. Спали не роздягаючись під чотирма ковдрами. Температура в кімнаті — +7°C. Воду носили відрами хтозна звідки. Тим, хто залишив стару пічку, пощастило більше — топили дровами. Хтось заздалегідь зварив собі буржуйку. А дехто пішов до окупантів і за їхні подачки купив собі генератор. Більшість, як і ми з дружиною, мерзли. Сам не вірю, що ми це пережили.
Магазини перестали працювати зовсім — щось розграбували, щось просто закрили. Єдине, що трималося, — це ринок. Селяни привозили продукти, незважаючи на ризик. Деяких зупиняли дорогою, затримували. Але люди все одно їхали та привозили їжу, хтось пік хліб. Так і виживали — щось вирощували на городі, мали сад, працювали руками.
Медична допомога була майже відсутня: лікарів обмаль, ліків ще менше. Лікували лише тих, хто прийняв російське громадянство, тому багато пенсіонерів залишилися без підтримки.
Окупанти відразу вимкнули на лівобережжі український мобільний зв’язок, і ми постійно шукали якісь точки доступу, куди долинав слабкий сигнал з Херсона. Там дізнавалися новини через YouTube, слухали радіо, підтримували зв’язок з дітьми, з Україною.
А обстріли не припинялися. І з кожним тижнем ставали щільнішими. Ховаючись за спинами цивільних, ворог бив по Херсону. Наші відповідали, місто руйнувалося. Практично все середмістя знищено: будинок культури, школи і дитячі садки, адміністративні будівлі й установи. Потрощені багатоповерхівки і приватний сектор, спалені магазини і бібліотеки...
Хто мав змогу, виїжджав. Хто залишився, став заручником. Ми з дружиною вирішили: нові документи від окупантів не братимемо. Сказали собі: що буде, те й буде. Ми чекали свого — українського прапора. Трималися до останнього».
На підвалі: тортури
Восени 2024 року Валерія все ж знайшли. Окупанти вирахували його та затримали разом із побратимом, теж атовцем. Захоплення відбулося швидко і жорстко — окупанти виламали двері будинку, повалили на підлогу, закували в кайданки, накинули мішок на голову.
Крик, погрози, автомат у спину — і в багажник. Тим часом залякували дружину. Вимагали, щоб вона негайно надала їм телефони, комп’ютери, українську символіку, цінності, військову форму, зброю: «Інакше буде гірше, адже все одно знайдемо». Валерій визнає: ця історія надто болюча, він досі нікому повністю її не розповідав. Говорить, пізніше напише про неї розповідь, якщо дозволить серце.
«Нас відвезли, як я вже потім зрозумів, у Генічеськ. Там тепер у них «столиця» окупованої Херсонщини. Там же сидить зрадник Сальдо (Володимир Сальдо — колишній міський голова Херсона, який 2022 року пішов на співпрацю з росіянами і був призначений головою російської окупаційної адміністрації Херсона. 2023 року заочно визнаний винним у державній зраді. — Л.З.).
Чоловіків протримали майже місяць — допитували, били, катували. 65-річному Валерію весь час доводилося лежати прикованим наручниками — рукою і ногою — до батареї. Спав на підлозі, на старому матраці з мішком на голові, знімати який було заборонено.
Вставати не дозволяли. Говорити — тим більше. Один раз на добу приносили їжу, якщо це можна так назвати. В імпровізовану чашку (з обрізаної пластикової пляшки) накладали щось на кшталт холодної каші з жиром і піском. Хліба не давали — заборонено.
«Били постійно. І фізично, і психологічно. Тиск був шалений. «Ми знаємо, хто ти, — казали вони. — Ми все про тебе знаємо. Де був, з ким був? УБД-шник? Ветеран? І що ти тут робиш?».
Вони вважали, що Валерій — навідник, коригує вогонь. І хоча нічого не змогли довести, це їх не зупиняло. У кожному українцеві вони бачили ворога, а у ветерані — особливо.
Найважливішим завданням у той момент було вижити. Вижити, щоб мати бодай якийсь шанс продовжувати боротьбу проти ворога.
Валерій радий, що вистояв, не зламався, нікого не здав, попри все пережите.
«Після всіх цих тортур мене викинули. Просто вивезли вночі у багажнику автомобіля з перев’язаними скотчем руками і мішком на голові. Як вивозили, так і викинули, десь у полі, де було темно, холодно, і я подумав, що ось воно — кінець, саме тут мене і закопають. Але я вижив і дістався найближчого села Новоолексіївки, постукав до людей, які дозволили заночувати у покинутій хаті, бо прийняти до себе побоялися. Такі часи. Але не відмовили в допомозі, дали мені поїсти та трохи грошей на дорогу.
Через два дні я все ж, не маючи російського паспорта, зміг повернутися в Олешки. Минувши всі блокпости, дивом уникнув затримання. Проте невдовзі окупанти знову дали про себе знати — заявили, що в мене є місяць, аби отримати російські документи, інакше знову «на підвал»... Але я твердо вирішив, що ніколи не погоджуся на це. Переховуючись, ми з дружиною якось пережили зиму 2023/2024 удома.
Та зима була найгіршою: дрони літали над головою, лунали вибухи, було страшенно холодно, дах у будинку був пошкоджений, вікна вибиті. Найболючішим стало те, що уламком вбило мого собаку — він нічого поганого не зробив, просто жив, чекав, охороняв, і от кінець.
На початку квітня зателефонувала донька і сказала: «Тату, треба виїжджати, я домовилася з перевізником. Іншої можливості може вже не бути». Я ще намагався сперечатися — можливо, скоро все закінчиться, заговорили про перемир’я, зупинку бойових дій. Але вона наполягла: «Ні, перевізник чекатиме вас завтра».
Велика втеча
5 квітня 2025 року Валерій разом із дружиною і котом виїхали з рідного, окупованого ворогом міста у бік підконтрольної Україні території: «Нас було семеро: майже всі з Олешок і ще один дядько із Нової Каховки, старший за мене. Всі мали українські документи. Останні з могікан… Їхали ми через усю окуповану Україну. Через ті місця, де я свого часу воював. Я навіть дружині казав: ось тут я був, тут воював. Волноваха, Бугас, Новотроїцьке… А далі вже через Докучаєвськ і в бік кордону.
Увесь маршрут — через десятки ворожих блокпостів. Дружина рахувала, збилася на дев’ятнадцятому. Перевірки були всюди. Особливо для молодших. На українські документи дивилися вовком. Я спеціально не голився, щоб виглядати таким собі стареньким непримітним дідусем. І це частково спрацьовувало. А от двох молодших, які їхали з нами, постійно витягували. Одного — років 35 — допитували на кожному посту. Оглядали сумки, копирсалися в речах, розпитували. Ставлення відверто принизливе. У мене, до речі, забрали водійське посвідчення. Взяли документи на перевірку, а коли повернули, я не відразу помітив, що посвідчення в паспорті вже немає.
Коли перетинали кордон, я був упевнений, що «фільтрації» не пройду. Але, як з’ясувалося, мій вік відіграв ключову роль. Тож мене і іншого дядька (обом було за 65) пропустили без зайвих перевірок — «непотрібні». А от молодша на три роки дружина і всі інші проходили повний допит. «Чому виїжджаєте? Чому не раніше? Де російські паспорти? Чим займалися, з ким контактували в Україні?» — перевірка була ретельною. Брали відбитки пальців, фотографували, знімали сітківку ока. Атмосфера — залякування, тиск.
Звідти вийшли всі, крім одного хлопця Саші. Водій ходив дізнатися, але йому сказали, що це нікого не стосується, далі поїдете без нього. Що з ним, невідомо.
Після цього група рушила далі територію Росії. Валерій досі пригадує це з огидою. В Орлі перевізник попередив: у них правило — через Росію в Білорусь. А звідти або до Європи, або, якщо пощастить, уже до України. Цим маршрутом він возив людей не вперше і знав нюанси.
Про виїзд з окупації Валерій говорить спокійно, але відчувається внутрішня напруга. Кожен крок був ризиком. Кожне рішення — між страхом, небезпекою і потребою вижити.
«Ви знаєте, казав нам перевізник, автомобільним транспортом до Білорусі іноземцям заїжджати не можна. А от залізницею, як транзитні пасажири, можна. У них там така міжурядова домовленість. Тому, мовляв, зробимо так: я поїду машиною через Білорусь, мене там пропустять. А ви сядете на потяг, перетнете кордон, на першій станції вийдете, я вас там заберу і поїдемо далі.
Водій узяв нашого кота — бідолашний просидів у коробці тиждень. Зараз хворіє, лікуємо, але вибору не було.
Потяг йшов через Росію, важко було дивитися у вікно на білборди у населених пунктах з написами «герої СВО».
Доїхали до Смоленська — останньої великої станції в Росії, далі мала бути вже Білорусь. І тут нас усіх висадили з потяга, як злочинців. Запитували, що це в нас за документи, хто ми такі та чому тут. А ми квитки купили офіційно, через Інтернет, усе законно. Але все одно затримали, викликали поліцію та завантажили нас у «воронки». Як згадаю, зараз аж смішно. Не по-справжньому смішно — нервово так. Тоді було зовсім не до сміху… Я ж уже тертий калач, у їхньому розумінні — майже рецидивіст. Але дружина моя — вчителька, інтелігентна людина, а тут «воронок», поліція».
Арешт у Смоленську: допит і тиск
«Забрали все: паспорти, телефони, речі. Але нас життя навчило — ми свої телефони знищили. У нас був один старенький кнопковий. Коли вони його побачили, здивувалися, що це за телефон. Я їм відказував: ми люди похилого віку, нам інше не треба, та й дзвонити нема кому, зв’язку немає.
Одразу після затримання нас розділили: дружину взяли під руки й мовчки повели кудись углиб довгого коридору. Я чув, як на неї кричали, уривки фраз із погрозами, її переляканий голос. Я вже знав: вони вміють психологічно тиснути і залякувати. Минула приблизно година, коли прийшли по мене. Мене потягнули нагору, на третій поверх, до цього ми перебували десь у підвальному або цокольному приміщенні в камерах попереднього тримання.
Нагорі, у будівлі поліції, допитували двоє молодих самовпевнених і агресивних слідчих. На відміну від попереднього затримання, рук мені не зв’язували, мішка на голову не надягали. Поки вели коридорами, я вже встиг подумки скласти план, вигадати правдоподібну версію подій: мовляв, їдемо за кордон, там наші діти, усе законно, жодних порушень.
Однак уже перше запитання вони поставили прямо: чи був я в АТО. Від самого початку зверталися до мене виключно на «ти», холодним зневажливим тоном, намагаючись принизити й збити з пантелику. Запитання повторювали кілька разів, намагаючись зламати. Я відповідав, що ні. Знав, що будь-які слабкість, вагання можуть мати для мене дуже погані наслідки. Та виявилося, що у них на мене достатньо інформації: брав участь в АТО, майор, учасник бойових дій. Їхній тон різко змінився: слідчі почали лаятися, сипали російською нецензурщиною, намагалися морально задавити, заявляли, що їм усе про мене вже відомо…
І почалося: ким я був, де перебував, чим займався, з ким мав контакти в СБУ чи ГУР, кого підтримував, чому виїхав тільки зараз, чому не отримав російського громадянства, кого переховував? Вони прямо заявили: ти переховував ДРГ — ми все знаємо. Але саме в цю мить я зрозумів, що вони нічого не знають, крім мого бойового досвіду, тому стояти на своєму стало значно легше. Я зібрався і відразу заявив: ні, не був, нікого не знаю, усе це наклеп. Так тривало кілька годин.
Коли мене повернули до камери, дружина вже чекала всередині. В сльозах, змучена, з тремтячими руками. Я одразу запитав: «Били?». Вона похитала головою і відповіла, що фізично не чіпали, але нестримно кричали, лаялися, принижували та лякали.
Ми просиділи там добу без жодних пояснень та інформації. Лише наступного дня, ближче до обіду, нас вивели — з руками, закладеними за спину. Мовчки, без жодних пояснень видали наші речі і буквально вигнали з приміщення: «Пішли звідси!».
«Два кілометри до України»
«Наш перевізник виявився порядним, залишався в Білорусі й дочекався нас. Через дві-три години після дзвінка приїхав і забрав нас. Ми вирішили спробувати пробиватися через кордон між Росією та Білоруссю автомобілем.
З білоруського боку повна тиша, жодного руху. Але з російського — прикордонний пункт «Красная горка», де нас знову зупинили. Забрали документи, а за кілька хвилин наказали всім вийти і підійти до будівлі КПП.
Квітень цього року був холодний. А у Росії тим більше: там сніг ще з зими лежав… Ми були вдягнені дуже легко. Я у кросівках. Надворі нас тримали близько трьох годин — без стільців, без будь-якого укриття. Знову фотографували, знімали відбитки пальців. Навколо нас були здебільшого іноземці — водії-далекобійники з Центральної Азії, яких пропускали без черги. Українці — лише ми. І ми все чекали і чекали…
Коли далекобійники вже давно пройшли контроль, прикордонники зволили провести бесіду, більше схожу на допит, з нами. Знову: хто такі, як тут опинилися, що робили, чому не отримали російського громадянства, куди їдете.
Вже досвідчені, ми дотримувалися легенди: вимушені тікати через бойові дії до дітей, які проживають в Європі. Зрештою нас вирішили випустити. Один з офіцерів, махаючи пальцем, сказав: «В Російськую Фєдєрацію ви больше нікогда не попадьотє». Ми зітхнули з полегшенням: «І не треба!». Сіли в бус і якомога швидше вирушили за межі тієї «прекрасної» країни. Хтось із нашої групи вголос прокоментував це щирою лайкою. Всі подумали те саме.
Не знаю, за скільки годин ми проїхали майже всю Білорусь, — все злилося, як уві сні. У Бресті, вже за північ, троє людей з нашої групи справді поїхали далі — в Європу, до дітей. А ми з дружиною і ще один молодий чоловік — додому, в Україну.
Єдиний гуманітарний пункт пропуску діяв тільки на кордоні з Білоруссю, в районі Бреста. Ми переночували біля нього. Вранці нас пропустили. Несподівано білоруські прикордонники повелися коректно, в рамках закону, без принижень — хамства, як у Росії, не допускали. За годину нам показали: «Ось двері. За два кілометри — територія України».
Зустріч зі своїми
«Ми вийшли на дорогу й просто рушили в бік України, з кожним кроком наближаючись до рідної землі. Холодний пронизливий вітер дув нам у спину, але тоді він здавався не ворогом, а союзником, — ніби сам Бог штовхав нас додому. Трохи згодом до нашої групи приєдналася дівчина, кримська татарка. Кожен ніс свій багаж, тягнучи валізи й «кравчучки» («кравчучка» — ручний вантажний візок на колесах. — Л.З.).
Те відчуття свободи, що охопило нас у ці миті, неможливо описати словами. Ми майже бігли ці два кілометри — сповнені надії, з піднятими головами. Коли дісталися українського боку, перед нами постала стара давно покинута дорога: навколо тиша, жодної живої душі, а обабіч — густі лісосмуги, наче стіни. Просто перед нами стояли дерев’яні загородження, схожі на протитанкові їжаки з масивного брусу, обмотані колючим дротом. Обійти їх було неможливо, а перелізати — надто небезпечно.
Ми почали кликати когось, кричали. У відповідь — тиша. Удалині, метрів за п’ятсот, виднілися вагончики — ймовірно, прикордонні пости. Ми трохи постояли, а потім вирішили обійти перешкоду, ступивши на зоране поле, що тягнулося паралельно дорозі. Це, звісно, було неправильно, але іншого вибору не залишалося. Коли ми знову вийшли на асфальт, побачили, як здалеку, щось кричачи, до нас біжить український прикордонник.
Він лаявся — голосно, емоційно. Був невдоволений, адже ми йшли по зораній землі. Але для мене його крик звучав, мов музика. Я готовий був розцілувати того чоловіка. Так, він сердився, але по-доброму — «по-своєму». Це і було справжнє щастя. Я чудово розумію кожного і кожну з українських полонених, які сьогодні після обміну стають навколішки і цілують землю, — це не поза, не показуха. Це справжня емоція, яку ми відчули: ми вдома, серед своїх.
Прикордонник провів нас далі — містками, перекинутими через перекопану дорогу. Пройшовши ще кількасот метрів, ми нарешті дісталися прикордонного пункту. Оформлення відбулося швидко, майже автоматично. Після цього, як заведено, нас направили на співбесіду до представників «компетентних» органів.
Ми з дружиною зайшли першими: я сів за стіл, вона — на диван трохи позаду. Кімната була невелика, стіл стояв уздовж стіни, а навколо сиділо кілька людей. Жодного тиску, крику — лише уважний, зосереджений погляд.
Один із прикордонників, тримаючи мій паспорт, спитав: «Український, добре. А де російський?». Я відповів: «Немає. Ми не отримували їхніх паспортів». Він здивувався: «Як це, немає? Як же ви приїхали?». І я так само рівно сказав: «Без російських документів». Було видно, що йому важко повірити. Та й не лише йому, всі в кімнаті дивилися з недовірою, не розуміючи, як нам вдалося вирватися без «їхніх» паперів.
Я запитав: «У вас є ніж? Я зараз поясню, чому». Вони напружилися, але один із присутніх простягнув мені бойовий, з викидним лезом ніж. Усі стежили, що я робитиму. Я взяв його, обернувся до дружини й сказав: «Діставай».
Ми були готові до прискіпливої перевірки, тому залишили вдома всі потенційно «небезпечні» документи — трудову, військовий квиток, усе, що могло викликати підозру. Лише один документ я не зміг залишити — посвідчення учасника бойових дій. Ми вирішили зашити його в одяг дружини. Нам допомогла сусідка-швачка. І ми таки провезли документ. Його не знайшли. І вже тут, на волі, дістали посвідчення. Воно було трохи зігнуте, але неушкоджене. Прикордонник переглянув посвідчення і передав його іншим. Після цього ставлення до нас змінилося. Почалася зовсім інша, щира, розмова Дружина згодом жартувала, що я їм мало не сповідь виголосив. Але справді, ми говорили по-людськи.
Після завершення формальностей ми дочекалися решти людей із нашої групи. За межами пункту нас зустріли волонтери — нагодували, підтримали, зорієнтували. Ми стояли розгублені, не знали, куди далі. Родина частково в Київській області, частково в Одесі. Діти — хто де. Волонтери купили нам квитки до Києва.
Я зателефонував старшій доньці, яка служить під Херсоном. Вона сказала: «Я вас зустріну». Ми побачилися вперше за понад три роки. Це було 11 квітня — день народження нашого сина, який теж на фронті. Донька нас забрала і повезла додому, вже в Одесу. Так ми повернулися з пекла. На свою землю. У рідну Україну».
Після окупації
Понад місяць Валерій разом із дружиною проживає в Одеській області. Після виїзду з окупації подружжя поступово адаптується до мирного життя. Як розповідає чоловік, нове місце знайшли завдяки старим зв’язкам, — колись він навчався в Одесі, тож звернувся до давніх інститутських друзів. Ті допомогли — підібрали невеличку двокімнатну квартиру в містечку неподалік. Колишній гуртожиток, нині — малосімейне житло з усім необхідним за символічну орендну плату. Подружжя вже офіційно зареєструвалося як внутрішньо переміщені особи.
«У 2023-му мені перестали виплачувати пенсію, бо не користувався карткою — не мав змоги. Мабуть, у держорганах вважали, що я вже не живий. Я це, певно, розумію. Був у Пенсійному фонді, кажуть: виплати відновлять. Живемо скромно, але все необхідне маємо. Волонтерської допомоги поки не беремо — у квартирі все є: меблі, білизна, посуд. Продукти — консерви, крупи — принесли знайомі і діти допомогли. Тож не бачимо потреби щось просити та й не хочемо.
Перші дні після переїзду я прокидався й думав, що у відрядженні, — меблі стандартні, готельна обстановка. І думка: сьогодні треба їхати додому. А потім приходило усвідомлення: їхати нікуди, адже дому немає… Будемо звикати. Не знаємо, чи залишимося тут або ще кудись поїдемо.
Ми з дружиною дуже хочемо повернутися до нормального життя та працювати. Ми вже немолоді, але маємо сили й бажання бути корисними. Можливо, я повернуся до економічної діяльності. Не хочу бути тягарем. Ми вже почали донатити, збираємося долучатися до громадського життя — говорити, писати, ділитися. Хочемо бути частиною країни, що бореться і живе. Бо воля — це те, чого найбільше потребує людина».
В окупації Валерій сформулював свою мрію. Вона проста, навіть трохи незручно проста для людини, яка пройшла крізь пекло: гаряча ванна, щоб нарешті зігрітися, світло лампи замість тьмяної свічки, сміх дітей замість артилерійської канонади і можливість жити у власному домі у вільній Україні.
Сьогодні, коли разом із дружиною вони почали нове життя, частина цієї мрії здійснилася. У квартирі є електрика, тепло, більше не треба переховуватися, ніхто не може заборонити говорити українською. А щодо решти, то ця частина мрії поки що чекає свого часу. Але вона жива. І в її простоті — вся сила людини, яка вистояла.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google